Защита прав пациентов в Украине

У статті проаналізовано Рішення Європейського Суду з прав людини, в яких відображено механізми захисту ключових прав пацієнтів (право на життя, право на повагу до гідності, право на свободу й особисту недоторканність, право на повагу до приватного і сімейного життя), досліджено національну нормативно-правову базу в цьому контексті та з’ясовано значення практики суду для національної правозастосовної діяльності.
Ключові слова: Європейський суд з прав людини, права пацієнтів, Рішення Суду, законодавство України у галузі охорони здоров’я, медичне право.
Одним з найбільш досліджуваних питань у царині медичного права в Україні залишається проблематика захисту прав пацієнтів. Комплексний аналіз чинного законодавства України дає підстави стверджувати, що пацієнт наділений значним обсягом прав, закріплено процесуальні гарантії для реалізації цих можливостей. Хоча проблем, пов’язаних із правозахисною, правозастосовною діяльністю є чимало.

Вони, звичайно, зумовлені численними факторами, зокрема:

1. недоліками і прогалинами законодавства України у галузі охорони здоров’я;
2. не завжди коректним правозастосуванням і тлумаченням нормативно- правових актів у сфері охорони здоров’я;
3. проблемами юридичної практики у царині охорони здоров’я (наприклад, необхідність удосконалення механізмів захисту прав суб’єктів медичних правовідносин, недостатня кількість фахівців у галузі медичного права, відсутність незалежної медичної експертизи);
4. правовим нігілізмом медичних і фармацевтичних працівників, організаторів охорони здоров’я. Метою цього дослідження є систематизація практики Європейського Суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), яка стосується розкриття змісту ключових прав пацієнтів, з’ясування ролі та значення Рішень для національної юридичної практики, з одночасним аналізом положень вітчизняного законодавства та міжнародно-правових стандартів у галузі прав людини та охорони здоров’я.

Теоретичною основою статті стали праці фахівців, які вивчають питання діяльності ЄСПЛ (П. Рабінович, Н. Раданович, С. Шевчук тощо), а також доробок науковців як вітчизняних (Н. Болотіна, З. Гладун, Л. Дешко, Я. Радиш, С. Стеценко та ін.), так і зарубіжних (А. Азаров, В. Акопов, О. Пищита, В. Риков), які досліджують питання правового статусу пацієнтів. За роки своєї діяльності ЄСПЛ прийняв чимало Рішень, які стосуються захисту прав людини в галузі охорони здоров’я. Зазначимо, що Рішення ЄСПЛ мають вагомий вплив на національне законодавство загалом та правозастосовну практику зокрема, що розумно відображене у нормі ст. 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини” від 23 лютого 2006 р., згідно з якою суди застосовують у розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Насамперед свою увагу зосередимо на ключовому праві людини – праві на життя, без якого всі інші можливості втрачають своє значення. За ст. 2№ Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950) (далі – Конвенція) кожен має право на життя, яке охороняється законом. Українське законодавство закріплює невід’ємне право людини на життя, що гарантоване у ст. 27 Конституції України та ст. 281 Цивільного кодексу України, а також обов’язок держави – захищати життя людини.

Цікавим у контексті забезпечення цього права є кілька Рішень ЄСПЛ, які висвітлюють різні аспекти реалізації права на життя, зокрема Рішення Європейського Суду з прав людини “Во проти Франції” (Vo v. France) (2004) [1] торкається однієї з дуже важливих і складних проблем у з’ясуванні суті права на життя і права на повагу до гідності. У ньому Суд дійшов висновку, що питання про те, з якого моменту виникає право людини на життя, повинно вирішуватись на національному рівні, оскільки, по-перше, у більшості держав серед тих, котрі ратифікували Конвенцію, зокрема Франція, це питання однозначно не вирішене і залишається предметом публічних дебатів; по-друге, між європейськими державами загалом немає правового чи наукового консенсусу щодо визначення початкового моменту життя. Також у Рішенні зазначено, що природа і правовий статус ембріона чи плода не є визначений на європейському рівні загалом. Принаймні більшість європейських держав визнають, що людський ембріон належить до людського роду. На думку Суду, потенціал і здатність ембріона людини стати людиною потребують його захисту в ім’я людської гідності, однак це не вимагає розглядати його як людину, котрій належить право на життя у сенсі ст. 2 Конвенції. Суд також висловив своє переконання щодо небажаності та, зрештою, неможливості за існуючого стану справ вирішити абстрактно питання про те, чи можна вважати ненароджену дитину людиною в контексті ст. 2 Конвенції. Погляд українського законодавця на право ембріона чи плода на життя в аспекті досліджуваної позиції Суду, зводиться до права людини на життя, що виникає у момент її народження. На підтвердження цієї тези проаналізуємо національне законодавство. Норма ч. 1 ст. 6 Конвенції ООН про права дитини (1989, ратифікована Україною у 1991) (далі – Конвенція ООН) закріплює, що кожна дитина має невід’ємне право на життя. А відповідно до ст. 1 Конвенції ООН дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку. Конституція України (ч. 1 ст. 27), як і Цивільний кодекс України (ч. 1 ст. 281) гарантують кожній людині невід’ємне право на життя.У ч. 2 ст. 25 Цивільного кодексу України закріплено, що цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження. А у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Міжнародний стандарт та вітчизняне законодавство, право на життя пов’язують з людиною, а точкою відліку для набуття права визначають момент народження. Оскільки реалізовувати свої права може лише жива людина, тому очевидно, що саме момент живонародження є моментом набуття людиною правоздатності. Не є правоздатним плід, який народився мертвим, що закріплено в п. 4 ст. 25 Цивільного кодексу України. Відповідно до Інструкції з визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мертвонародженості, затвердженої Наказом МОЗ України № 179 від 29.03.2006 р. [2] під живонародженням розуміють вигнання або вилучення з організму матері плода, який після вигнання/вилучення (незалежно від тривалості вагітності, від того, чи перерізана пуповина і чи відшарувалась плацента) дихає або має будь-які інші ознаки життя, такі як серцебиття, пульсація пуповини, певні рухи скелетних м’язів.

Окрім цього, в Рішенні ЄСПЛ “Во проти Франції” було зазначено, що конвенційне зобов’язання держави у кожному випадку, коли йдеться про порушення права на життя, не повинно полягати у формі надання кримінально- правового захисту. Наприклад, у системі охорони здоров’я таке зобов’язання полягало у вжитті заходів, необхідних для захисту життя особи, а також у проведенні розслідувань для з’ясування причин смерті пацієнта. Ключовим у цьому контексті з погляду медичного права є Рішення ЄСПЛ у справі “Биржиковський проти Польщі” (Byrzykowski v. Poland) (2006) [3]. У фабулі Рішення передбачено, що 11 липня 1999 року дружину заявника привезли до Медичної академії м. Вроцлава, де вона мала того ж дня народжувати. Однак пологи не починалися, а діагностичні апарати показували, що у дитини є проблеми з серцем. Було вирішено робити кесаревий розтин, який проводили наступного дняо 10 год. Дружині заявника зробили ін’єкцію, після чого вона впала в кому. Спроби повернути хвору до свідомості були безуспішними. Згодом дружину заявника перевезли у відділення інтенсивної терапії, а 31 липня 1999 року вона померла. У новонародженого сина заявника відразу з’явились проблеми з серцем, а також ускладнення неврологічного характеру. Наразі він потребує постійного медичного спостереження. Суд встановив, що сталося порушення ст. 2 Конвенції, яке виявилось у відсутності належного розслідування обставин смерті дружини заявника та істотного погіршення здоров’я його сина. Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявнику 20 000 євро як компенсацію моральної шкоди і 1 150 євро на відшкодування судових витрат. Але найбільш значимим для українського правосуддя при розгляді медичних справ і творенні юридичної практики у цій галузі, як видається, є висновок Суду в даній справі, відповідно до якого наголошується на необхідності швидкого вирішення справ, які стосуються смерті особи в медичних закладах. Помилки, допущені медпрацівниками, повинні швидко з’ясовуватись. Далі ця інформація має невідкладно розповсюджуватися серед персоналу медичної установи загалом, аби не допустити повторення негативного досвіду в майбутньому, а відтак гарантувати пацієнтам надання якісніших медичних послуг.

Станом на сьогодні ЄСПЛ критично оцінює право людини на смерть. Хрестоматійною справою щодо права на припинення життя, яка слухалася у Суді стала справа “Претті проти Великобританії” (Pretty v. the United Kingdom) (2002) [4]. Діана Претті – громадянка Великобританії страждала на невиліковну форму рідкісної нейро-дегенеративної хвороби – захворювання рухового нейрона (усе її тіло нижче шиї було паралізоване). Пані Претті мала чітке бажання припинити свої страждання і гідно піти з життя, проте через хворобу вона не могла вчинити жодних активних дій, спрямованих на вчинення акту самогубства. Чоловік п. Претті погодився ввести їй медикамент (снодійне) в дозі, достатній для того, щоби настала смерть, проте за англійськими законами допомога людині, яка здійснює самогубство, вважається злочином і Королівський Прокурор попередив чоловіка п. Претті про те, що змушений буде притягти його до кримінальної відповідальності у випадку, якщо він допоможе дружині піти з життя. Програвши усі національні суди, п. Претті звернулася до ЄСПЛ з вимогою визнатикримінальне переслідування особи, яка допоможе їй піти з життя порушенням низки статей Конвенції. Рішення ЄСПЛ у справі Претті є надзвичайно цінним для праворозуміння. Суд не знайшов в обмеженні “права на самогубство за допомогою третіх осіб” суперечностей правам людини, які декларовані в Конвенції. Зокрема, Суд вказує, що право на життя, гарантоване ст. 2 Конвенції, не означає також права на смерть за участю, чи умисну допомогу третіх осіб у самогубстві, при цьому Суд також посилається на текст Рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи № 1418 (1999). Заявник п. Претті аргументувала свою скаргу також і насамперед порушенням Великобританією її права на свободу від жорстокого та принижуючого людську гідність поводження, яке гарантується положеннями ст. 3 Конвенції. Ця стаття справді покладає на держав-учасниць Конвенцій не лише негативні зобов’язання – заборону жорстокого поводження, але і позитивні зобов’язання щодо захисту людей, які є під юрисдикцією цих держав, від такого поводження. Суд підкреслив у цій справі, що позитивні зобов’язання держави за ст. 3 є у трьох площинах:

а) обов’язку держави захистити здоров’я особи, яка позбавлена волі;

б) обов’язку держави забезпечити незастосування забороненого Конвенцією поводження щодо всіх осіб, які знаходяться під її юрисдикцією, з боку приватних осіб;

в) обов’язку держав притягати до відповідальності приватних осіб, що завдають шкоди свободі осіб від жорстокого і такого що принижує людську гідність поводження (покарання).

Відмовляючи заявниці у визнанні порушення Великобританією приписів ст. 3 Конвенції, Суд зазначив: “Страждання, що породжені природно виникаючими фізичними чи психічними захворюваннями, можуть підпадати під ст. 3, коли страждання пов’язані також з умовами ув’язнення, наслідками видворення чи іншими заходами, відповідальність за які лежить на державі”. Суд також відхилив вимогу заявниці визнати порушення ст. 8 Конвенції, якою заборонено втручання у приватне життя заявниці, яким вона вважала заборону її чоловікові допомогти їй піти з життя.

На аналогічних постулатах стоїть національний законодавець, передбачаючи у ст. 281 Цивільного кодексу України заборону задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя (п. 4), а у ст. 52 Основ законодавства України про охорону здоров’я закріплюючи положення, згідно з яким медичним працівникам заборонено здійснення евтаназії – навмисного пришвидшення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань (ч. 3).

Як бачимо, поряд із ст. 2 Конвенції практично у кожному Рішенні йдеться і про порушення ст. 3 (“Заборона катувань”), яка закріплює, що нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. Зазначене право також опосередковано, але пов’язане з охороною здоров’я, зокрема в аспекті забезпечення людині доступу до медичної допомоги, заборони дискримінації у цій галузі. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 28 Основного Закону України визначено, що кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. На конституційному рівні визначено, що свобода від катувань, жорстокого або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання (ст. 28) не може бути обмежена навіть в умовах надзвичайного або воєнного стану (ст. 64). В Рішенні ЄСПЛ у справі “Яковенко проти України ” (Yakovenko v. Ukraine) (2007) зазначено, що заявник скаржився на ненадання йому необхідної медичної допомоги, пов’язаної із наявними у нього захворюваннями на ВІЛ та туберкульоз.

Зокрема, Судом було встановлено, що хоча адміністрація закладу знала про ВІЛ- позитивність заявника, невідкладні медичні заходи, передбачені законодавством, вжиті не були. Яковенка не було скеровано до лікаря-інфекціоніста для антиретровірусного лікування і, окрім цього, не здійснювався контроль за супутніми інфекціями. А також було з’ясовано, що лікарі швидкої медичної допомоги неодноразово пропонували шпиталізувати заявника у лікарню для подальшого обстеження, однак адміністрація відмовлялась від шпиталізації, а лікування, що було призначено хворому, адміністрація не забезпечувала. На думку Суду, ненадання своєчасної і належної медичної допомоги заявнику в зв’язку з ВІЛ і туберкульозом прирівнюється до нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження у розумінні ст. 3 Конвенції.

У справі “Коваль проти України” (Koval v. Ukraine) (2006) [3] Рішення ЄСПЛ було таким самим. Взявши до уваги відсутність достатнього медичного догляду за п. Ковалем та умови його тримання під вартою, які без сумніву мали шкідливий вплив на його здоров’я та психічний стан, Суд постановив, що було порушено ст. 3 Конвенції. Природа, перебіг і суворість поводження із п. Ковалем, а також негативний вплив умов тримання під вартою на стан його здоров’я можуть вважатись нелюдськими чи такими, що принижують людську гідність.

Ще однією не менш важливою проблематикою в окресленій царині є право на згоду та відмову від медичного втручання, що закріплено ст. 284 Цивільного кодексу України та ст. ст. 42, 43 Основ законодавства України про охорону здоров’я. Конституційною основою цього права є ст. 29 Основного Закону України, в якій гарантовано право людини на особисту недоторканність. Але законодавець передбачає винятки і дозволяє у невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна (п. 5 ст. 284 Цивільного кодексу України, ч. 2 ст. 43 Основ законодавства України про охорону здоров’я). Дане законодавче положення повною мірою відповідає міжнародно-правовим стандартам у царині охорони здоров’я. Наприклад відповідно до Мальтійської декларації про голодуючих (1991) лікар повинен поважати право пацієнта на особисте розпорядження своєю долею. Перед наданням будь-якої допомоги пацієнтам лікар повинен заручитись їх інформованою згодою, якщо тільки не виникли надзвичайні обставини, при яких лікар повинен діяти, виходячи зі свого розуміння головних інтересів пацієнта (п. 1.2). Декларація про політику у сфері забезпечення прав пацієнта в Європі (1994) визначає, що в разі, коли пацієнт не в змозі висловити свою волю, а медичне втручання необхідне за невідкладними показаннями, варто припустити, що згода на таке втручання є; винятком може бути випадок, коли пацієнт раніше заявив, що не погодиться на медичне втручання в ситуації, подібній до тієї, в яку він потрапив (п. 3.3). У випадках, коли потрібна згода законного представника пацієнта, але отримати її неможливо у зв’язку з невідкладністю ситуації, медичне втручання може бути здійснено без згоди законного представника пацієнта (п. 3.4).

За ст. 5 Конвенції кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи інакше, ніж відповідно до процедури, встановленої законом, і в тих випадках, зокрема, як: законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг (п. “е”). Положення п. “е” ч. 1 ст. 5 Конвенції дає змогу позбавлення волі на підставі захисту громадської безпеки та здоров’я населення. З іншого боку, такий захід не варто розглядати як суто карний, оскільки його супутньою метою є захист добробуту особи, котра затримана. На сьогодні Суд дав тлумачення лише трьом категоріям осіб, що зазначені у цьому положенні Конвенції, а саме: алкоголікам, бродягам, психічно хворим [4]. У Рішенні “Вітольд Літва проти Польщі” (Witold Litwa v. Poland) (2000) суд вважає, що слово алкоголік у своєму загальному розумінні визначає особу, яка схильна до алкоголю. Об’єкт та цілі цієї норми Конвенції не можуть тлумачитись як такі, що дають змогу тільки затримання алкоголіків у вузькому сенсі, тобто осіб у клінічному стані алкоголізму. Суд вважає, що відповідно до цього положення, особи, які не мають медичного діагнозу алкоголіків, але поведінка яких під впливом алкоголю загрожує громадському порядку або їм самим, можуть бути затримані для захисту громадських чи їхніх власних інтересів, зокрема таких, як їхнє здоров’я або особиста безпека. Суд вважає безсумнівним, що зловживання алкоголем становить небезпеку для суспільства, і що особа в стані алкогольного сп’яніння може бути небезпеку собі та іншим, незважаючи на те, схильна вона до алкоголю чи ні.

Питання щодо психічнохворих з’ясовував Суд у Рішенні “Вінтерверп проти Нідерландів” (“Winterwerp v. the Netherlands”) (1979). У Конвенції не вказано, що потрібно розуміти під словом “психічно хворі”. Цей термін не може бути чітко витлумачений – як зазначалось Комісією, значення цього терміна постійно розширюється разом із новими досягненнями в галузі психіатрії, появою гнучкіших методів лікування, змінами у ставленні суспільства до психічних захворювань, зокрема, зростає розуміння проблем психічно хворих пацієнтів. У будь-якому разі очевидно, що п. “е” ч. 1 ст. 5 Конвенції не слід розуміти як дозвіл на затримання особи лише тому, що її погляди або поведінка відхиляються від норми, яка переважає у конкретному суспільстві. На думку Суду, за винятком невідкладних випадків, особа не може бути позбавлена волі, якщо не буде достовірно встановлено, що вона психічно хвора. Сама природа того, що має бути встановлено компетентним національним органом – тобто реальний розлад психіки, потребує об’єктивної медичної експертизи. Крім того, розлад психіки повинен мати такий характер або такий ступінь, який би виправдовував обов’язкове позбавлення свободи, а правомірність подальшого утримання у психіатричній лікарні залежить від того, чи зберігається стан психічного розладу. У Рішеннях Суду в справах “Горшков проти України” (Gorshkov v. Ukraine) (2005), “Вінтерверп проти Нідерландів” заявники обґрунтовували порушення п. 4 ст. 5 Конвенції, згідно з якою кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або затримання, має право на судовий розгляд, при якому суд без зволікання визначає законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним. Суд наголосив у висновку Рішення 2005 р., що ключовою гарантією за п. 4 ст. 5 Конвенції є те, що особа, яку примусово утримують у психіатричному закладі, повинна мати право на судовий перегляд за її власним бажанням. Доступ особи, яка утримується, до судді не має залежати від доброї волі адміністрації закладу, де утримується особа, використовуватись за розсудом керівництва медичного закладу.

Актуальним у цьому дослідженні, звичайно, є справи, пов’язані із захистом права особи на повагу до її приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції). Права пацієнта на медичну інформацію і медичну таємницю належать до найчастіше порушуваних на практиці. Це зумовлено не завжди правильним розумінням ключових понять, некоректною реалізацією своїх прав іншими суб’єктами (наприклад, адвокатами, які, на жаль, у своїх клопотаннях до закладу охорони здоров’я часто, посилаючись на ст. 6 Закону України “Про адвокатуру”, хочуть отримати медичну інформацію про протилежну сторону, що відповідно суперечить чинному законодавству України; така інформація для них становить медичну таємницю!) тощо.

Конституційною основою медичної таємниці є ст. 32 Основного Закону України, яка містить заборону втручатись в особисте і сімейне життя, а також передбачає, що збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди не допускається, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. У ст. 286 Цивільного кодексу України та ст. 39-1 Основ законодавства України про охорону здоров’я закріплено право пацієнта на таємницю про стан свого здоров’я, а також про факт звернення за медичною допомогою, діагноз, відомості, одержані при його медичному обстеженні. Норма ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я визначає один із найважливіших деонтологічних принципів – збереження лікарської таємниці. У ст. 78 Основ закріплюються професійні обов’язки медичних працівників, де у п. “г” міститься обов’язок зберігати лікарську таємницю. Аналізуючи текст Клятви лікаря, затверджений Указом Президента від 15 червня 1992 року, звертаємо увагу, на закріплення обов’язку лікаря зберігати лікарську таємницю і не використовувати її на шкоду людині. У контексті цього Суд зазначив (Рішення у справі “М.С. проти Швеції” (М.С. v. Sweden) (1997)): “Охорона даних особистого характеру, й особливо медичних даних, має основоположне значення для здійснення права на повагу до приватного та сімейного життя. Дотримання конфіденційності відомостей про здоров’я становить основний принцип правової системи всіх держав-учасниць Конвенції. Він є важливим не лише для захисту приватного життя хворих, а й для збереження їхньої довіри до працівників медичних закладів і системи охорони здоров’я взагалі. Національне законодавство має забезпечувати відповідні гарантії, щоб унеможливити будь-яке повідомлення чи розголошення даних особистого характеру стосовно здоров’я, якщо це не відповідає гарантіям, передбаченим ст. 8 Конвенції”.

У Рішенні ЄСПЛ у справі “Z проти Фінляндії” (Z v. Finland) (1997) Суд наголосив, що захист персональних даних – у даній справі медичного характеру – має фундаментальне значення для реалізації особою свого права на повагу до приватного та сімейного життя. Відповідно, держава зобов’язана визначити ефективні гарантії, аби запобігти оприлюдненню такої інформації. Суд бере до уваги фундаментальне значення захисту персональних даних, причому не лише медичних, для здійснення права на повагу до приватного та сімейного життя, як це гарантується ст. 8 Конвенції. Повага конфіденційності даних про фізичний стан є суттєвим принципом у правових системах усіх держав – учасниць Конвенції. Суттєво важлива не тільки повага до особистого життя хворих, але також їхня довіра до представників медичної професії і служби охорони здоров’я загалом. Без такого захисту ті, хто потребує медичної допомоги, можуть утриматись від надання інформації особистого чи інтимного характеру, необхідної для потрібного лікування і навіть від звернення за такою допомогою, ставлячи під загрозу своє здоров’я, у випадку заразних хвороб і здоров’я суспільства. Тому внутрішнє законодавство повинно надавати належні гарантії для запобігання поширенню або розголошенню таких даних про здоров’я людини, що несумісні з гарантіями ст. 8 Конвенції.

Отже, як бачимо, ЄСПЛ у своїх Рішеннях торкається широкого спектра питань, які прямо чи опосередковано присвячені правам людини у галузі охорони здоров’я. Аналіз рішень Суду, використання їх у практичній діяльності сприятиме, по-перше, оптимізації правозастосовної і правозахисної діяльності у розгляді медичних справ. Вважаємо, що у “професійному арсеналі” правникам потрібно мати хоча б кілька ключових Рішень Суду, які сприятимуть тому, що позиція у медичній справі буде більш обґрунтованою і мотивованою, зважаючи на складність цієї категорії справ. По-друге, імплементація Рішень ЄСПЛ у вітчизняну юридичну практику, як видається, сприятиме поступовому удосконаленню законодавства України, усуненню неоднозначного тлумачення оціночних понять як правоохоронними органами, так і правозахисники, “підсиленню” національних законодавчих постулатів.

1. Європейський Суд з прав людини: Матеріали практики (2004-2005 рр.): Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України. – Серія ІІ. Коментарі прав і законодавства. Вип. 6. – Львів, 2006. – 440 с.
2. Інструкція з визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мертвонародженості: Наказ МОЗ України № 179 від 29.03.2006 р. // Офіційний вісник України. – 2006 – № 15.
3. Європейський Суд з прав людини: Матеріали практики (2005-2006 рр.): Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України. – Серія ІІ. Коментарі прав і законодавства. Вип. 7. – К.: Фенікс, 2007. – 272 с.
4. Шевчук С. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції. – К.: Реферат, 2006. – 848 с.